Блог Олега Павлишина

Схоже, сильні світу цього намірилися вирішити проблему війни, чи то пак, миру в Україні. Начебто консерватори Макрон і Меркель, які зовсім не є консерваторами в конкретному питанні глобальної міграції за допомогою начебто республіканця Трампа вирішили закрити таке незручне для них «питання України». І вирішити не в стилі навіть непослідовних консерваторів, а в найгірших ультраліберальних традиціях під гаслом «ми завжди за мир». До того ж, забуваючи не лише про національні інтереси України (про них ми маємо дбати насамперед самі), а й про власні.

Мир «за Штайнмаєром» – не лише капітуляція України, це капітуляція Заходу перед агонізуючою (в історичному вимірі) російською імперією на догоду власному комфорту. Плюс – можливість взяти участь у приватизації землі і підприємств на території країни, яка за примхою долі завжди була місцем бою між Сходом і Заходом. Лідери Німеччини, Франції і США вирішують свої особисті локальні проблеми – залежність від бізнес-кіл своїх країн, питання переобрання чи просто активності на міжнародній арені. Вони думають, що виграють. Але виграшу не буде – ні стратегічного, ні тактичного. Путін впроваджуватиме свій «русскій мір» не лише в Україні, але й на Заході. Він уже це робить, втручаючись у вибори і проводячи проросійську політику в інших державах.

На Заході аргументують, що світ змінився, він глобалізований, ліберальний, високотехнологічний тощо. Проте технології не змінили суть війни, вони не змінили навіть види війни – ще Сунь-цзи писав про те, що зараз називають гібридною війною, пропагандою, зомбуванням людей тощо. Технології змінили форми війни, зробивши їх менш брутальними, але не менш ефективними. Путін це врахував і успішно використовує  як цінності – свободу слова, вільні вибори, так і технології – соціальні мережі, ЗМІ, недалекоглядних, егоїстичних чи просто продажних політиків.

За реалізації «плану Штайнмаєра» Україні хочуть нав’язати фактично автономне утворення на умовах Путіна, яке буде однозначно проводити політику «русского міра». І наслідок – не лише втрата Заходом союзника в особі держави України. Питання глибше: як узагалі культурний і суспільний уклад держав Євросоюзу, що уже потерпає від міграційних процесів, витримає практики і спецоперації Путіна чи ймовірний потік мігрантів-«русскоміровцев» з України? Про це уже надійшов сигнал з Естонії – країни, яка добре знає що таке російська (радянська) імперія. Шлях до запобігання один – відміна безвізу, тобто ізоляція. Що означає ізоляцію і всієї України – потенційного буферу Заходу перед експансією Росії. З урахуванням того, що українська нація перебуває на етапі формування, це може, знову ж тимчасово, штовхнути українців у смертельні обійми начебто «дружнього» сусіда. Спочатку – Крим, який автоматично виноситься «за дужки» за умови реалізації «плану Штанмаєра». Далі – становлення фактично автономного регіону, зв’язування зовнішньої політики України і перетворення її на «друга» Росії та плацдарм для подальшої гібридної інтервенції Путіна. Це і є стратегічною метою лідерів Заходу? Цікаве «геополітичне» бачення, проте надто короткозоре.

Захід, схоже, не проти перетворити Україну в денаціоналізовану і ультраліберальну країну із сировинною економікою. Де можна робити бізнес і, головне, не мати проблем. Але проблеми не в Україні – проблеми в політиці Російської Федерації. Проблеми в дрімучій атмосфері «русского міра» і психології його носіїв. Проблеми в російській імперії, яка не хоче вмирати (хоча рано чи пізно доведеться).

Дивує наївність – невже незрозуміло, що Путін на Україні не зупиниться? Дивує логіка – невже слабка країна може ефективно протистояти агресивній політиці потужнішого за ресурсами сусіда? Сунь-цзи варто читати – моральний дух важливіший за озброєння. Навіть в сучасних умовах передача коштів на оборону – це ніщо, коли порівнювати з психологічним роззброєнням громадян. Бо тоді будь-яка капітуляція сприймається на «ура». Якщо є психологічна установка «не стріляти», не допоможе і високотехнологічна зброя. Досить згадати, як довго визначались США зі вступом у Другу світову війну. Лише після Перл-Гарбора почала змінюватися громадська думка, і Сполучені Штати стали одним із визначальним чинників великої перемоги.

А що ж Україна? Поділене на три частини суспільство – влада, активне громадянське суспільство і виборці. Влада, яка перед виборами не визначила вектор своєї діяльності й тому підтримувалась і просто основною масою «втомлених від війни», і патріотами, які не приймали старих практик минулого.  Зараз вони спекулюють на ліберальному гаслі – все задля людини. Навмисне чи ненавмисне забуваючи, що людина, як говорив батько української незалежності Левко Лук’яненко, може бути захищена і щаслива лише в національній державі.

Вони, як і Захід, перебувають у полоні ілюзій побудови ефемерної моделі ультраліберальної неукраїнської чи то держави, чи то недодержави. Наче не бачать, що Путін своєю політикою торпедує владу навіть таких країн, як США з їхніми державними інституціями та світовою потугою. Наче не розуміють, що їхній «мир за будь-яку ціну» приводить в Україну «русскій мір», цінності і практична діяльність якого прямо протилежна усім ліберальним цінностям, прихильниками яких вони виступають.

Основна маса виборців підтримує президента «надії», який виступав за все хороше проти всього поганого. Утім, як виявляється, не все було погано, як це сталося з формулою «Роттердам+». І не все таке хороше, як обіцялось – бо в Україну пішов потік «колишніх поганих», кадрові призначення далеко не всі оптимальні, а в економіці й далі будують схеми. Надія, як відомо, вмирає останньою. Тому на швидке прозріння виборця розраховувати не варто, хіба стануться надзвичайні події.

Єдиним чинником стримування здачі національних інтересів є патріотичні активісти. Саме вони своєю позицією і акціями можуть хоч якось застерігати владу від здачі національних інтересів. Бо майстри піару через свою сутність зважають на реакцію «аудиторії». І це в окремих випадках працює (кандидати на Одеську ОДА, відкликання закону про інформацію).      

І останнє – на «замітку» владі в Україні. Перед Майданом були утиски бізнесу та розкрадання бюджету, закон про обмеження української мови і голодування, переслідування інакомислячих. Чаша наповнювалась, і останньою краплею для масових виступів стала навіть не відмова від євроінтеграції чи зібрання на Євромайдан (який уже мав розходитись), а факт побиття студентів. Попереднє «витворяння чудес» від регіоналів тягнулось занадто довго, вони були спокійні, та й українці начебто змирились. Але, всупереч логіці, Революція Гідності відбулася. З втратами людей, можливостей і території – проте відбулася. Як це було в 1917-1918 роках, а перед тим – в добу Київської Русі та козацької держави. Так що здача національних інтересів рано чи пізно закінчується погано: для влади – програшем, для народу – втратами найкращих, для країни – втратами можливостей розвитку. 

Це слід врахувати і лідерам західних країн. Їхній конформізм і нехтування інтересами України в далекій чи близькій перспективі приведе до заворушень чи революцій. І тоді уже буде не до дивідендів від вдалих, на перший погляд, інвестицій чи то в землю, чи то в підприємства.

Як влада в Україні, так і лідери західних країн, створюють миттєву ілюзію для виборців. І створюють її, слід визнати, ефективно. Що тим більше небезпечно, якщо вони перебувають в полоні власних ілюзій. У надії, що все якось обійдеться і все «буде добре». Якщо простим громадянам уповання на всевишнього пробачити ще можна, то для людей, наділених владою, така позиція – злочинна недбалість. Чи незнання, чи небажання. Назвіть, як хочете, від цього результат не зміниться.