Блог Олега Павлишина

Після згоди Зеленського на вимоги Росії про вибори в ОРДЛО і надання особливого статусу Донбасу аналогія з Януковичем напрошується сама собою.

Для початку, як і в ростовського «бєженца», – повернення колишніх (Портнов, Коломойський, інші регіонали), блокування паростків проукраїнської і антисовєцької політики, спекуляція на народовладді (в команді ЗЕ – референдуми і законодавча ініціатива від народу, в Януковича – «Почую кожного»).

Але як Янукович не звертав уваги на голоси «від народу», так і Зеленський плювати хотів на електронні петиції і виступи громадськості. Всі примітивні пояснення від команди Зе проходять в паралельній реальності, створеній «Сватами» і «95 кварталом».

З Верховною Радою України ситуація не краща – для повної аналогії бракує лише регіонала Михайла Чечетова (в народі – «Міша Шлагбаум»), який давав команду на піднімання рук депутатами-регіоналами. Ну й найголовніше – концентрація влади в руках єдиного і неповторного, у випадку Зеленського – «найвеличнішого» «лідера», який «порішає все» (зокрема – і в питанні миру, чи то пак, капітуляції). «Большой путь»  Януковича почався з Харківських угод, Зеленський свій «путь» починає зі згоди на «формулу Штайнмаєра».  

Харківські угоди мотивувались 100-доларовою знижкою на вартість газу, що подавалось панацеєю для громадян – комунальні послуги, та економіки – ох і заживемо! Знижка справді була надана шляхом анулювання митних зборів. Однак жодного суттєвого покращення матеріального становища людей не відбулось, а економіка і далі перебувала в стані стагнації.

Все це можна було передбачити: без економічних реформ не буде прогресу ні в матеріальному становищі, ні в економічному розвитку. Заробили лише фірми, наближені до колишнього президента Януковича.

Натомість в Україні заклали дві «бомби» сповільненої дії. Перша – продовжили строк оренди Росією військової бази для російського флоту в Севастополі до 2042 року. Результатом стала окупація Криму Москвою. Друга – винесення вкрай невигідного для України договору про постачання газу на рівень міждержавної угоди. Цей договір, названий «бери або плати» та узгоджений тодішнім прем’єром Юлією Тимошенко, укладався між «Нафтогазом» і «Газпромом» як між двома господарюючими суб’єктами і, теоретично, міг бути розірваний «Нафтогазом». Після Харківських угод таке розірвання стало неможливим. Після того Москва ще довго шантажувала Київ «боргами» за цим договором, вимагаючи чи то оплати, чи то політичних поступок. 

Згода України на «формулу Штаймаєра», на відміну від Харківських угод, не дає навіть найменших економічних переваг для громадян. Навпаки, на українську економіку навішують проблему відновлення окупованих територій Донбасу. І лише наївний може думати, що цю проблему допоможуть вирішити «доброзичливці» з Франції чи Німеччини. Особливо в очікуванні загальної рецесії (спаду) світової економіки. Вони вже вирішують свою економічну проблему – зняття санкцій з РФ для ведення бізнесу з Путіним. Саме з ним – бо вагомий бізнес в Московії можливий лише під його особистим патронатом. Водночас уже зараз планується виплата пенсій мешканцям ОРДЛО, хоча абсолютно не зрозуміло, як влада України має контролювати цей процес.

Аналогія «потепління» стосунків з Москвою та Харківськими угодами видима і в бізнесі. Кінцевим вигодонабувачем (в народі – «бєняфіціаром») від потепління виступає один з творців команди Зе олігарх Коломойський. Він уже отримує дешевшу, імпортовану з Росії, електроенергію та прибутки зі схеми «Роттердам+», з якою так боролись його медіа.    

Глибинні наслідки не менш загрозливі, як у випадку з Харківськими угодами. Підписання письмової згоди на вибори в ОРДЛО та надання особливого статусу Донбасу дає вагомий важіль Кремлю для подальшої боротьби за зняття санкцій. І це в час, коли дія цих санкцій почала давати вагомий результат і серйозно загрожувати російській економіці.

Українська влада просто і примітивно піддалась на шантаж Путіна.  Як заявив депутат від «Слуги народу», колишній дипломат Богдан Яременко: «Чому це потрібно було зробити? Бо це передумова, вимога Росії для проведення саміту у нормандському форматі».  Іншими аргументом від «слуг народу» є те, що щодня гинуть наші солдати. Правда, у солдатів не запитують, чи готові вони ризикувати своїм життям заради незалежної України. А таке опитування, мабуть, було б показовим.

Особливий статус Донбасу може мати взагалі руйнівні наслідки. Це шлях до дезінтеграції України як за територіальною, так і мовною ознакою. Україна уже проходила періоди «параду» автономій та творення «квазіреспублік» в 1990-х роках і зовсім недавно – у 2014 році. Завершилося відторгненням Криму і створенням так званих ДНР і ЛНР. Наступні поступки в цьому питанні можуть призвести до перетворення України в федерацію «удільних князівств» під протекторатом РФ. Саме таку перспективу, схоже, планує для українців Зеленський зі своїми друзями з Франції та Німеччини.

Заради власного іміджу Зеленський готовий поступатися національними інтересами. Для нього не Україна, а саміт «нормандської четвірки» понад усе. Будуючи віртуальну реальність для своїх прихильників, команда Зе спекулює на гуманізмі – «гинуть наші солдати». Проте це не гуманізм – це його протилежність. Путінська РФ не спиниться і буде далі наступати на Україну всіма можливими методами, зокрема з військовими та спеціальними операціями. Включення в склад України тимчасово окупованих територій без проведення операції з виявлення, роззброєння та арешту активних учасників бандформувань призведе до значного росту кримінальних злочинів і вбивств. Патріоти будуть опиратись і вживатимуть своїх заходів, які далеко не обов’яково будуть мирними. Капітулянтська поведінка влади закінчиться ще більшими жертвами. І тут уже не матиме значення ні електоральна підтримка, якою так похваляється Андрій Богдан, ні фальшивий «гуманізм», на якому спекулює Зеленський.

Наступним етапом Януковича був наступ на українську ідентичність – закон про мову. Ще на етапі виборчої кампанії в команді Зе говорили про зменшення україномовного контенту на телебаченні і радіо. Побачимо, як швидко піде Зеленський «большим путьом» Януковича. Але йому слід пам’ятати, що в кожного шляху є свій кінець. Для Януковича шлях закінчився достроково. У Ростові.